Не відпускає нова думка про те, що іноді несвідомо перекладаю відповідальність за свій стан, щастя чи справи на інших людей та обставини.

Згадався роман Плужника “Недуга”. Головний герої книжки Іван Орловець живе в 20-х роках ХХ століття, коли суспільство ділиться на буржуазію та пролетаріат. Його пролетарське життя ідеально впорядковане та раціональне: робота, дім, родина, а попереду систематичне будівництво «світлого післяреволюційного майбутнього». Але попри позірну стабільність, ця конструкція дуже хитка. Одного вечора в опері він бачить відому співачку Ірину Завадську, яскраву представницю буржуазії. Ця зустріч перевертає життя героя — він раптово закохується, хоча не вірить в міжкласове кохання, бо, на його думку, таке кохання протиприродне. Івана дуже сильно тягне до співачки, що виходить за рамки його звичного життя, раціональності, організованості. Замість вирішення питання, Іван береться до перекладання відповідальності — то на Ірину, бо та дестабілізує його життя, викликаючи цю “недугу”; то на свою дружину, яка не допомагає йому вилікувати цю “хворобу”, а натомість йде від нього.

Здається, іноді в мене трапляються схожі ситуації. Наприклад, жаліюсь, що в житті не вистачає подорожей — починаю звинувачувати Росію, війну, закриті кордони, замість того, аби донатити більше заради перемоги та тимчасово мандрувати Україною. Або переймаюся тим, що не підвищили до сініора — пояснюю це третьою за останній рік заміною одного менеджера на іншого, тоді як можна отримати додаткову сертифікацію, пройти курси або зрештою знайти іншого роботодавця.

Власне, зовнішні фактори точно мають вплив на стан речей. Утім, якщо постаратися знайти межу між контрольованим і неконтрольованим, то можна виявити ще багато того, що можна зробити заради отримання бажаного — і врешті-решт отримати його. Але якщо стояти склавши руки і чекати, поки закінчиться війна, поки підвищать зарплату, або, як у випадку Івана Орловця, поки тобі пояснять, що робити та кого кохати, то відповідальність — а з нею і успіх — переходять до когось іншого.

Здається, тут про обмеженість людей. Вади, неосвіченість, життя без морально-етичних орієнтирів, повна втрата себе. Паша, головний герой, втрачає звʼязок з сенсом життя до війни, а під час війни не розуміє, за кого бути. Самоідентифікація відсутня, бо він завжди був аполітичним. Йому нікого і ніщо не шкода. Паша обмежений, Паші, власне, не існує.

Здається, тут про набуття суб’єктності. Паша стикається із загрозою життя — і лише тоді знаходить сили показати себе, заявити про свої бажання, мати голос. Прірва та винищення нагадали, наскільки важливо діяти як представник громадськості, а не безформенна маса. Тому що інакше тебе розчавить танк. Бо саме такий існує причинно-наслідковий зв’язок.

Здається, тут про те, що своє життя не можна «здавати в інтернат», щоб там хтось колись ним зайнявся.

2141 рік. Коронавірус далеко не остання штука, яка викличе пандемію. Із-під землі буде сочитися метан. Російсько-українська війна, розпочата у 2022 році, повторюватиметься ще як мінімум двічі. Колонізація Марсу не врятує людство від проблем, які переслідують його на Землі, попри те, що на Марс відправлятимуть найкращих з нас.

Прочитав «Колонію» Кідрука, перший роман з циклу «Нові темні віки»:

1. Це фундаментальний екскурс в життя людей XXII сторіччя з усіма можливими деталями та науковим підґрунтям (фізика, хімія, біологія, астрономія), від якого, якщо чесно, під кінець книги вже тошнить.
2. Це емпатичне дослідження людини, її страхів, спокус — та врешті-решт звершень.
3. Це про складність світу, в якому ми живемо, часто не помічаючи навколишні рушійні процеси, які відбуваються в політиці, економіці, науці.
4. Це прогностична модель життя, яке — ймовірно, неминуче, — на нас чекає.

Добре, що в циклі буде ще дві книги (начебто), бо, здається, в цій історії все стане трохи гірше, але потім стане краще. Як і у людства як такого. Окрім так званої росії.

Багато людей, особливо серед іноземців, не відповідають «не знаю» на питання, щодо яких вони не мають гадки. Так само, як не відповідають відкритим текстом на будь-які питання, якщо відповідь нестиме умовний негатив, щось «погане».

За 6+ років роботи в міжнародному колективі зрозумів, що зокрема американці, не знаючи відповідь, або якщо звучатиме не зовсім бажана відповідь, часто намагатимуться її взагалі уникнути. І замість цього вони знайдуть обхідні шляхи, двозначні вирази, виражатимуть невпевненість щодо якихось — майже видуманих — зовнішніх факторів. Дійде до того, що вони відповідатимуть не по темі, сподіваючись, що ніхто не буде уточнювати своє питання після їхьної безкінечно довгої тиради. Коротше, зроблять все, аби на питання «Як спрацював наш маркетинг в минулому році?» не відповісти «Ой, результат був зовсім фіговий, і я поки не знаю, в чому причина».

Із одного боку, я розумію мотив: відпрацьовувати так званий growth mindset, завжди тримати перед собою позитивну перспективу, бути оптимістом в кінці кінців. З іншого, такі ситуації особисто мені тхнуть нечесністю, браком сміливості визнати, що на даний момент цього конкретного розуміння нема або відповідь не дуже втішна. Іноземці дуже часто уникають цього визнання, нібито хвилюючись, що такі слова якось наврочать або нашкодять їхньому іміджеві.

Як на мене, така поведінка — це що завгодно, але тільки не growth mindset, і така звичка той імідж або персональний бренд вже давно зруйнувала.

Останнім часом читаю більше, ніж раніше. І з плином часу визріває пара ідей:

1. Ютуб-канал про книги. Україномовний букт’юб зараз вигладає дуже кепсько. Я більш-менш регулярно дивлюсь лише один канал. Більшість інших, на жаль, мені не подобаються, тому що вони сильно страждають в плані якості картинки, звуку, подачі, загалом якогось вайбу та підбору книг для огляду. Тому наразі іноді думаю, чи було б мені цікаво зайнятися своїм каналом. Розглядаю варіанти того, про що саме я б міг розповідати та в якому форматі.
2. Книжковий клуб. Оффлайн чи онлайн, цікаво організувати періодичні зустрічі для обговорення прочитаного. Онлайн можна було б зібрати більше людей. Офлайн було б приємніше, але не певен, чи збереться достатня кількість людей (хоча б 5-7).

Вчора у багатоповерхівку, де живуть батьки, влучив снаряд, але вони все одно відмовляються їхати до Києва.

Провів останні три тижні з книжками Павлюка. Мабуть, це єдиний автор, у якого я прочитав все: «Танець недоумка» — 5/5, «Я бачу, вас цікавить пітьма» — 4/5, «Білий попіл» — 4/5. У кожній з них спочатку, здається, відбуєваться якась дичина. Згодом, начебто, все стає на свої місця, але потім знову перевертається догори дриґом. Утім, однозначно рекомендую.

Десь на половині «Танця недоумка» Ілларіона Павлюка. Дуже цікавий пригодницький роман. Тішусь з того, що українські сучасні автори пишуть такі класні твори, які стають досить відомими і друкуються в гарних виданнях. Купив одразу іншу книжку Павлюка — його першу — «Білий попіл».

Вчора розпочали відпустку у Львові, а сьогодні приїхали в Карпати. І одразу зробив декілька речей вперше в житті: посидів в джакузі (взимку прямо неба!), сходив до сауни, поплавав у готельному басейні. Готель чудовий. Десь в закутку свідомості є незручна думка про те, що саме в цей час йде війна.

Вчора дискутували про роль звичайного середнього класу в побудові та покращенні життя в країні. З’явилося цікаве питання про те, чи відрізняються ці дві категорії людей:

• А — молоді прогресивні українці та українки, які їдуть з України в пошуках кращого життя, та чоловіки, які не повертаються до України, тому що потім їх звідси не випустять;
• Б — молоді прогресивні росіяни, які не пікетують, не виходять на мітинги проти влади, щоб змусити політичне керівництво припинити війну.

Думаю, в них є дещо схоже. Адже і перша, і друга категорії наразі керуються власним інтересом більше, ніж загальним глобальним, суспільним. Українці перебувають за кордоном, щоб не ризикувати, адже, мовляв, ніщо не зміниться, якщо умовний айтівець або креативщик повернеться. В нього не буде роботи, або буде гірша робота, а працювати не за спеціальністю чи йти воювати бажання немає. Водночас, російський умовний айтівець не виходить протестувати, бо поліція просто швидко це припинить (в кращому випадку), і наче ніякого корисного результату з цього не буде. Різниця тільки в тому, що росіяни винні, а не українці.

Власне, я міг би опинитися в будь-якій з цих груп людей. Думаю, якщо б зміг поїхати з України, я б це зробив. Якщо б до 24 лютого був за кордоном, навряд чи я б повернувся. А якщо б народився в Росії, то боявся йти на протести, бо палка омонівця б’є боляче. Це трохи соромно усвідомлювати.

Таке відчуття, ніби всі на роботі вже відсвяткували Різдво та Новий рік — кількість зустрічей, запитань та проблем почало зростати, хоча до Різдва ще майже 2 тижні. Відчуваю, після свят буде дуже швидкий старт, хоча були сподівання, що буде трошки перепочинку у вигляді робочих днів, коли можна розслабитися.

Коли нас знову атакують дронами або ракетами, дивлюсь кліп Ship Her Son та Паліндрома. Стає краще.

Що таке любов?

«...Пригадайте зауваження Рільке: любов — це надати коханій особі простір, де вона зможе бути собою, водночас створюючи безпеку, за якої самість коханої особи процвітатиме.»

(«Шале пам’яті» — Тоні Джадт)

Сама книга — місцями меланхолічна оповідь смертельно хворої людини, де вона згадує епізоди та етапи свого життя, розмірковує на цікаві для себе теми у формі есеїв. Приблизно половина з них мені не близькі, але отримую задоволення від іншої половини.