2141 рік. Коронавірус далеко не остання штука, яка викличе пандемію. Із-під землі буде сочитися метан. Російсько-українська війна, розпочата у 2022 році, повторюватиметься ще як мінімум двічі. Колонізація Марсу не врятує людство від проблем, які переслідують його на Землі, попри те, що на Марс відправлятимуть найкращих з нас.

Прочитав “Колонію” Кідрука, перший роман з циклу “Нові темні віки”:

1. Це фундаментальний екскурс в життя людей XXII сторіччя з усіма можливими деталями та науковим підґрунтям (фізика, хімія, біологія, астрономія), від якого, якщо чесно, під кінець книги вже тошнить.
2. Це емпатичне дослідження людини, її страхів, спокус – та врешті-решт звершень.
3. Це про складність світу, в якому ми живемо, часто не помічаючи навколишні рушійні процеси, які відбуваються в політиці, економіці, науці.
4. Це прогностична модель життя, яке – ймовірно, неминуче, – на нас чекає.

Добре, що в циклі буде ще дві книги (начебто), бо, здається, в цій історії все стане трохи гірше, але потім стане краще. Як і у людства як такого. Окрім так званої росії.

Багато людей, особливо серед іноземців, не відповідають “не знаю” на питання, щодо яких вони не мають гадки. Так само, як не відповідають відкритим текстом на будь-які питання, якщо відповідь нестиме умовний негатив, щось “погане”.

За 6+ років роботи в міжнародному колективі зрозумів, що зокрема американці, не знаючи відповідь, або якщо звучатиме не зовсім бажана відповідь, часто намагатимуться її взагалі уникнути. І замість цього вони знайдуть обхідні шляхи, двозначні вирази, виражатимуть невпевненість щодо якихось – майже видуманих – зовнішніх факторів. Дійде до того, що вони відповідатимуть не по темі, сподіваючись, що ніхто не буде уточнювати своє питання після їхьної безкінечно довгої тиради. Коротше, зроблять все, аби на питання “Як спрацював наш маркетинг в минулому році?” не відповісти “Ой, результат був зовсім фіговий, і я поки не знаю, в чому причина”.

Із одного боку, я розумію мотив: відпрацьовувати так званий growth mindset, завжди тримати перед собою позитивну перспективу, бути оптимістом в кінці кінців. З іншого, такі ситуації особисто мені тхнуть нечесністю, браком сміливості визнати, що на даний момент цього конкретного розуміння нема або відповідь не дуже втішна. Іноземці дуже часто уникають цього визнання, нібито хвилюючись, що такі слова якось наврочать або нашкодять їхньому іміджеві.

Як на мене, така поведінка – це що завгодно, але тільки не growth mindset, і така звичка той імідж або персональний бренд вже давно зруйнувала.

Останнім часом читаю більше, ніж раніше. І з плином часу визріває пара ідей:

1. Ютуб-канал про книги. Україномовний букт’юб зараз вигладає дуже кепсько. Я більш-менш регулярно дивлюсь лише один канал. Більшість інших, на жаль, мені не подобаються, тому що вони сильно страждають в плані якості картинки, звуку, подачі, загалом якогось вайбу та підбору книг для огляду. Тому наразі іноді думаю, чи було б мені цікаво зайнятися своїм каналом. Розглядаю варіанти того, про що саме я б міг розповідати та в якому форматі.
2. Книжковий клуб. Оффлайн чи онлайн, цікаво організувати періодичні зустрічі для обговорення прочитаного. Онлайн можна було б зібрати більше людей. Офлайн було б приємніше, але не певен, чи збереться достатня кількість людей (хоча б 5-7).

Вчора у багатоповерхівку, де живуть батьки, влучив снаряд, але вони все одно відмовляються їхати до Києва.

Провів останні три тижні з книжками Павлюка. Мабуть, це єдиний автор, у якого я прочитав все: “Танець недоумка” – 5/5, “Я бачу, вас цікавить пітьма” – 4/5, “Білий попіл” – 4/5. У кожній з них спочатку, здається, відбуєваться якась дичина. Згодом, начебто, все стає на свої місця, але потім знову перевертається догори дриґом. Утім, однозначно рекомендую.

Десь на половині “Танця недоумка” Ілларіона Павлюка. Дуже цікавий пригодницький роман. Тішусь з того, що українські сучасні автори пишуть такі класні твори, які стають досить відомими і друкуються в гарних виданнях. Купив одразу іншу книжку Павлюка – його першу – “Білий попіл”.

Вчора розпочали відпустку у Львові, а сьогодні приїхали в Карпати. І одразу зробив декілька речей вперше в житті: посидів в джакузі (взимку прямо неба!), сходив до сауни, поплавав у готельному басейні. Готель чудовий. Десь в закутку свідомості є незручна думка про те, що саме в цей час йде війна.

Вчора дискутували про роль звичайного середнього класу в побудові та покращенні життя в країні. З’явилося цікаве питання про те, чи відрізняються ці дві категорії людей:

• А – молоді прогресивні українці та українки, які їдуть з України в пошуках кращого життя, та чоловіки, які не повертаються до України, тому що потім їх звідси не випустять;
• Б – молоді прогресивні росіяни, які не пікетують, не виходять на мітинги проти влади, щоб змусити політичне керівництво припинити війну.

Думаю, в них є дещо схоже. Адже і перша, і друга категорії наразі керуються власним інтересом більше, ніж загальним глобальним, суспільним. Українці перебувають за кордоном, щоб не ризикувати, адже, мовляв, ніщо не зміниться, якщо умовний айтівець або креативщик повернеться. В нього не буде роботи, або буде гірша робота, а працювати не за спеціальністю чи йти воювати бажання немає. Водночас, російський умовний айтівець не виходить протестувати, бо поліція просто швидко це припинить (в кращому випадку), і наче ніякого корисного результату з цього не буде. Різниця тільки в тому, що росіяни винні, а не українці.

Власне, я міг би опинитися в будь-якій з цих груп людей. Думаю, якщо б зміг поїхати з України, я б це зробив. Якщо б до 24 лютого був за кордоном, навряд чи я б повернувся. А якщо б народився в Росії, то боявся йти на протести, бо палка омонівця б’є боляче. Це трохи соромно усвідомлювати.

Таке відчуття, ніби всі на роботі вже відсвяткували Різдво та Новий рік – кількість зустрічей, запитань та проблем почало зростати, хоча до Різдва ще майже 2 тижні. Відчуваю, після свят буде дуже швидкий старт, хоча були сподівання, що буде трошки перепочинку у вигляді робочих днів, коли можна розслабитися.

Коли нас знову атакують дронами або ракетами, дивлюсь кліп Ship Her Son та Паліндрома. Стає краще.

Що таке любов?

“...Пригадайте зауваження Рільке: любов – це надати коханій особі простір, де вона зможе бути собою, водночас створюючи безпеку, за якої самість коханої особи процвітатиме.”

(“Шале пам’яті” – Тоні Джадт)

Сама книга – місцями меланхолічна оповідь смертельно хворої людини, де вона згадує епізоди та етапи свого життя, розмірковує на цікаві для себе теми у формі есеїв. Приблизно половина з них мені не близькі, але отримую задоволення від іншої половини.

Відключення світла повільно, але досить радикально змінюють сприйняття життя в місті. Звук генератора лунає з кожного кута, і ти на нього вже навіть не звертаєш уваги. Поява електроенергії моментально нагадує перевірити наявність їстівного в холодильнику та змушує щось приготувати для декількох прийомів їжі наперед. Дорога додому нагадує сцени з Блейд Раннеру 2049, де все в тумані, і тільки подекуди рекламні щити дещо освітлюють твій шлях (утім, замість реклами голограми Джої, як це було в фільмі, в Києві видно рекламу Паріматч). А ще іноді з’являється бажання прокинутися та розпочати свій день якомога раніше лише для того, аби довше функціонувати в природному освітленні. Дружні питання “шо ти?” вже замінилися на “шо по світлу?”

Вчора дочитав “Сорок правил кохання” Еліф Шафак. Там були цікаві роздуми не стільки про кохання, скільки про любов у більш універсальному сенсі – до себе, друзів, людей навколо та світу загалом. Я багато чого не до кінця зрозумів. Можливо, там були якісь приховані сенси, які я не декодував, але загалом книжка виявилася трошки сумбурною. Намішано там дуже багато. Утім, радий за головного персонажа Еллу.

Почав читати “Шале пам’яті” Тоні Джадта. Поки що подобається тільки зовнішність та якість видання.

Постригся та майже затоваришував із повністю зататуйованим перукарем. Тату не хочеться ще сильніше.